Зміст і засоби мовної комунікації. Символьна комунікація. Загальна теорія знаку. Празька лінгвістична школа. Особливості стилів викладу в періодичній пресі. Семіотика мови: синтактика, семантика, прагматика. Семіосоціологічна концепція комунікації. Мета комунікатора. Комунікативні ролі. Комунікативна сфера. Комунікативна особистість. Вимоги до якостей комунікатора. Особистість в системі соціальної комунікації. Особистість у системі комунікації. Комунікативна особистість. Комунікативна компетентність. Когнітивні фактори і характеристики.

Зміст і засоби мовної комунікації

Символьна комунікація визначається як використання слів, букв, символів або аналогічних засобів для отримання інформації про об'єкт чи подію. Таке широке визначення включає в себе ряд складових понять: семантика комунікацій називає значення слів і символів; синтаксис комунікацій демонструє взаємозв'язок між символами, які використовують; прагматика комунікацій розкриває їхню результативність і ефективність при досягненні певних цілей. Символи – це посередники між сутністю явищ, сенсом і його образом, ідеями, що перебувають за межами чуттєвого сприйняття, з одного боку, і віддзеркаленням предметів та явищ дійсності при їхньому безпосередньому впливі на органи чуття.

Окремі вчені (як-от Вадим Солнцев[1], Анатолій Вєтров[2] та ін.) розглядають знак як односторонню сутність, тільки в плані вираження, форми. Австрійський учений-позитивіст Рудольф Карнап[3] розвинув у семіотиці логіко-математичний напрям.

Типології знаків будуються відповідно до розуміння загальної теорії знаку. Чарльз Пірс розрізняє три типи знаків:

1) іконічний, його дія базується на фактичній схожості означеного та означуваного (малюнок людини і сама людина),

2) індекс, дія ґрунтується на реальній суміжності означеного та означуваного (дим є індексом вогню, блідість обличчя – індексом нездужання або страху),

3) символ, дія опирається на умовний, установлений «за згодою», зв'язок означеного та означуваного (кивок головою, як правило, позначає ствердну відповідь, але у болгар цей рух позначає негативну відповідь).

Символ, швидше за все, позначає не окремий предмет або річ, а рід речі. Найпростіший знак – іконічний; сам по собі він не може передавати інформацію та належить минулому досвіду. Індекс за своєю природою існує в реальності і здатний передавати інформацію. Ні іконічні знаки, ні індекси не можуть стверджувати що-небудь. Лише символи, завдяки своєму загальному значенню, здатні утворити судження і, отже, можуть формувати думки та поведінку партнера, програмуючи таким чином майбутнє (дію, реакцію і т.п.).

Найважливіша функція соціальної комунікації – прагматична. Знак актуалізує зміст в співвіднесеності з подібними собі елементами і в тому випадку, якщо він представляє соціально встановлену (прийняту, зрозумілу в даному колективі) інтерпретацію змісту. Або інакше – знак має велике значення для реалізації цілей комунікації.

Празька лінгвістична школа займалася теоретичною розробкою проблеми соціальної обумовленості знака. Тут знак розглядається як соціальна сутність, що є посередником між членами даного співтовариства і забезпечує розуміння тільки на основі всієї системи значень, прийнятою цією спільнотою. Вивченням соціальних проблем в їх символічному поданні займається символічний інтеракціонізм[4]. У сучасній науці питання соціальної обумовленості знаку вивчаються як з погляду гносеології, так і загальної методології, головним чином у сфері мови, теорії прози й поетики, різних видів мистецтва.

Соціологи розглядають соціальний знак як символ, який може бути реалізований у предметі, слові, жесті, дії або образі. У соціальній психології до символів належать різні умовні знаки, наприклад, емблеми, ордени, значки, кільця, що повідомляють інформацію про соціальний статус індивіда, про його приналежність до якого-небудь руху, організації або групи. Знак, який складений із слова і позначає певні предмети або речі, може функціонувати як соціальний символ, і цією функцією він відображає соціальні цінності суспільства. Соціальна інтерпретація знаку в різних суспільствах часто не збігається (наприклад, розуміння автомобіля як соціального символу в нашому й американському суспільствах).

Соціальними символами можуть бути жести або дії, які «сигналізують», повідомляють інформацію про соціальний статус або соціальні ролі комунікантів. Соціальними символами стають навіть раціонально не усвідомлювані, але важливі для суспільства події, наприклад, народження і смерть. У повсякденній діяльності людини символами є також вищі соціальні цінності суспільства – свобода, істина, справедливість, добро, любов.

Семіотика висуває постулат про знак як про матеріально-ідеальне творіння, здатне репрезентувати інформацію із змістовним аспектом знаку, тобто представляти його у вигляді узагальненого концепту (добро – зло, керівник – підлеглий). Академік Юрій Степанов[5], аналізуючи сучасний стан семіотики, пояснює, що заміна «принципу знаку» на «принцип висловлювання» дозволила розмежувати системи, в яких є висловлювання від систем, в яких є тільки знаки, але немає висловлювань, бо існують вони, наприклад, у системі комунікативних сигналів тварин або в системі архітектурних символів. Це суттєво наблизило семіотику до проблем людської комунікації. Проблема тепер у тому, як розуміти висловлювання. Чи є висловлюваннями, наприклад, знак «череп і схрещені кістки» або інформаційні та заборонні Дорожні знаки, або актуалізоване в мові гасло «Бережись!»? Звісно, ці знаки не відповідають визначенню висловлювання як семіотичної одиниці, абстрагованої на основі так званої пропозиційної функції, яка складається з об'єктивних постійних компонентів і суб'єктивних змінних компонентів. До перших компонентів належить сама інформація, до інших – ставлення до дійсності, оцінка достовірності інформації, комунікативна установка, емоційне ставлення мовця до інформації. Спеціальна галузь семіотичного дослідження – мова і література.

Мовна комунікація – розмовне спілкування. Спілкування позначає процес обміну думками, інформацією, емоційним переживанням співрозмовників.

Соціологія розглядає спілкування як соціально обумовлений вид діяльності людей. Психологія досліджує процес встановлення і розвитку контактів між людьми з метою обміну інформацією. Лінгвісти процес спілкування представляють як актуалізацію комунікативної функції мови в тих чи інших мовних ситуаціях.

Головним елементом мовної комунікації є механізм, за допомогою якого здійснюється переведення процесу передачі і сприйняття інформації в соціально значимий результат персонального й масового впливу. У соціолінгвістичному аспекті необхідно вивчати перш за все особливості функціонування мови в умовах масової соціальної комунікації.

Особливості стилів викладу в періодичній пресі

Вибір стилю залежить і від предмету мовлення, і від загальної обстановки, в якій відбувається спілкування. Для звичної, повсякденної обстановки характерний нейтральний стиль, для урочисто-піднесених ситуацій – високий стиль, для невимушено-дружньої обстановки застосовується частіше знижений стиль. Одиниці мови передають, крім основного, і додаткові значення:

a) про сферу життя, в якій відбувається спілкування (функціонально-стилістичне значення);

б) про види ситуацій, в яких ці одиниці найчастіше вживаються (експресивно-стилістичне значення);

в) про суспільну оцінку явищ, позначених цими одиницями мови (оцінно-стилістичне значення).

Механізми взаємодії соціальних і лінгвістичних факторів, що обумовлюють соціальні функції мови в умовах масової комунікації, розглядав Шарль Баллі (1865-1947), видатний швейцарський лінгвіст, який писав французькою. Ш.Баллі вважав, що одним з головних завдань стилістики є дослідження розподілу мовних засобів за сферами або середовищами спілкування і вивчення різних емоційних забарвлень мови, що виражають різні стани і почуття людей. Він описав три джерела виражальних, емоційно забарвлених засобів мови:

а) характеризуються емоційним відтінком синоніма (наприклад, щуплий замість худий);

б) мають соціальне забарвлення (наприклад, використання арготичних висловів я накрився, мені хана замість загальномовного – я пропав);

в) переносне вживання слів та граматичних форм.

Семіотика мови: синтактика, семантика прагматика

Щоб фахово та методично грамотно досліджувати масову комунікацію, важливо знати принципи соціолінгвістичних вимірювань варіативності мови (лінгвістичного, інформаційно-змістовного і комунікативного) та обґрунтування трикомпонентної моделі вимірювань [«я – інший – третій (хтось або щось)]».

Особливо важливо вивчати роль усних каналів передачі інформації в формуванні мовних норм. Означені проблеми мають прямий зв'язок з соціокомунікативним аспектом масової комунікації. Характерними рисами масової комунікації є функціональна спрямованість і тісний зв'язок із прагматикою. «Перша риса пояснюється специфікою комунікативного процесу – думка передує мовному оформленню, і комунікативні одиниці (висловлювання і дискурс), на відміну від мовних одиниць (слів, не плутати з однослівними висловлюваннями, і словосполучень), формуються в процесі комунікації. З цією особливістю комунікативного процесу пов'язана теорія про двофазну, в іншому варіанті – трифазну комунікації: (Докомунікативна) – комунікативна – посткомунікативна». Межі між фазами умовні, адже взаємодія думки та комунікативних засобів її вираження – це досить складний процес, «ставлення думки до слова є перш за все не річчю, а процесом, це відношення є рухом від думки до слова і назад – від слова до думки... Думка не виражається в слові, але вдосконалюється в слові».

Прагматика як характерна риса масової комунікації виявляється в тому, що саме в комунікації актуалізуються дві її базові функції – взаємодія і вплив. Прагматика – це «розділ семіотики, присвячений вивченню співвідношення (пропорції) знаків, знакових систем та індивідів, які їх вживають; теорія вживання мови; сукупність факторів, що визначають використання мови його носіями». У науковий обіг термін «прагматика» запровадив американський філософ Чарльз Моріс (1901-1979). Він розвивав біхевіористську теорію знаків, прагнучи об'єднати логічний позитивізм та біхевіористський емпіризм і прагматизм. Основою цього синтезу стала теза про те, що символи співвідносяться 1) з об'єктом, 2) особистістю, і 3) з іншими символами.

За Ч.Морісом, семіотика (наука про знаки) – метанаука та інструмент наук. Процес формування знака він називає семіозисом, а сам знак складається з чотирьох елементів:

• власне знак,
• значення (інтерпретація),
• означення (десигнат),
• тлумач.

Реальний десигнат Моріс називає денотатом.

Семіотика складається із трьох частин:

1. Семантика – відношення знака до об'єкта (природознавство).

2. Синтаксис – відношення знаків між собою (лінгвістика, логіка).

3. Прагматика – відношення знака до суб'єкта (психологія).

Прагматичні властивості і відношення, суттєві для адекватного сприйняття і розуміння текстів, зазвичай не виражаються засобами знакової системи, що розглядається. Крім суто лінгвістичних і логічних методів, вивчення прагматичних властивостей і відносин мови вимагає застосування понятійного і методологічного апарату психології (зокрема соціальної психології, інженерної психології) та інших наук.

Побудова стрункої теорії розуміння мови неможлива без визначення співвідношення прагматики та семантики. Семантика як розділ семіотики (також і логіки) займається аналізом комплексу пов'язаних між собою понять. Семантика вивчає значення одиниць мови (слів, поєднання слів). Щодо досліджуваних об'єктів ставиться питання про значення і сенс. Проблематика семантики виражається в питаннях: «Що означає те чи інше поняття (термін), вислів, судження?». Об'єктом аналізу є знак, фрагмент тексту. Фактичне предметне значення (денотат) для будь-якого імені дає істотну інформацію про це ім'я, але, тим не менше, не розкриває семантичну проблематику.

Предметне значення визначає обсяг позначеного цим іменем поняття, але не пояснює його змісту. Інший розділ семіотики – синтактика – розглядає структурні властивості знакових систем з погляду їхнього синтаксису (незалежно від значень і функцій знакових систем). Знакова конструкція формується за допомогою алфавіту (сукупність букв, знаків), правил творення і трансформації.

Названі три рівні дослідження знакових систем (прагматика, семантика, синтактика) складають комплекс наукових теорій, що досліджує властивості знакових систем, або систем знаків, кожному з яких певним чином надається деяке значення...