Масова комунікація як соціальне явище (теорія Макса Вебера), проблеми масової комунікації. Нова комунікаційна стратегія. Теорія масового суспільства (Герберт  Блумер). Фашизм як теорія. Критична теорія (Франкфуртська школа). Теорія гегемонії масової комунікації. Теорія егалітарної масової комунікації або модель рівних можливостей. Комунікативістика. Структурний функціоналізм. Деконструкціоналізм. Соціономіка. Концепція вільного потоку інформації. Бірмінґемська школа. Методологічний колективізм. Культурологічна теорія комунікації. Теорії нон комунікації. Теорія «інформаційного суспільства». Теорія комунікативної компетентності. Теорія мінімального пізнання.

Вивчення масової комунікації як соціального явища почалося в 20-і роки. Вважається, що першим досліджував масові комунікації німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920), основоположник розуміючої соціології і теорії соціальної дії. Він обґрунтував

• необхідність вивчення преси в соціологічному аспекті,
• метод аналізу преси,
• звернув увагу на орієнтацію періодичного друку на різні соціальні структури і на формування людини,
• сформулював соціальні вимоги до журналіста.

Класична парадигма комунікації, яку заснував американський політолог Гарольд Лассуел (1902-1978) в 1948 році, базується на послідовних питаннях, які стосуються передачі інформації: хто передав, що передав, по якому каналу, кому і з яким результатом (який ефект викликає).

У соціальній комунікації домінуючим є комунікативний аспект масової комунікації, а інформаційно-змістовний (контентний) елемент виконує допоміжну функцію. Тобто в здійсненні соціальних комунікацій важливо не тільки що використовується, а й те, хто бере участь у взаємодії, як використовуються інформація та зв’язок, кому адресується інформація і куди спрямовані комунікативні зв’язки. У зв’язку з цим В.П.Конецька, виділяючи пріоритетність комунікативної функції ЗМІ, замінює поняття «засоби масової інформації (ЗМІ)» терміном «засоби масової комунікації (ЗМК). Вона виділяє наступні проблеми масової комунікації:

- обґрунтування сутності і функцій масової комунікації;

- механізм зворотного зв’язку;

- моделювання масової комунікації;

- роль соціологічних домінант в масовій комунікації;

- вплив масової комунікації на соціальну нормативність мовлення;

- специфіка преси, радіо і телебачення як засобів масової комунікації.

Нова комунікаційна стратегія була ухвалена на 25-ій Генеральній конференції ЮНЕСКО в 1990 році. Вона звертає увагу світової спільноти на необхідність надання допомоги слаборозвиненим країнам у створенні власних інформаційних систем, підготовці кадрів, здатних розвивати інформаційні технології. Також звернуто увагу на розробку та реалізацію заходів щодо реалізації прав громадян на інформацію.

Функціональний підхід до розуміння сутності масової інформації ґрунтується на розгляді конкретної домінуючої функції. Домінуючим у цій теорії може бути як ідеологічний, так і матеріально-економічний фактор. Найбільший інтерес становлять теорії, засновані на функції політичного контролю, вияві концентрації політичної влади. На думку професора Чарльза Райта, головною інтеграційною рисою сучасних комунікативних систем є їхній суспільно-масовий характер. У політичній теорії, яка найбільш послідовно використовує інститути марксизму (англійські соціологи Г.Мердок і П.Голдінг), на першому місці ті політичні чинники, які визначають функції засобів масової інформації.

Теорія масового суспільства описує і пояснює як патологію суспільства соціальні та особистісні відносини з погляду зростання ролі народних мас в історії, розглядає взаємодію різних соціальних інститутів, внаслідок чого ЗМІ інтегруються в них і тим самим здійснюють великий вплив на політичні та інші владні рішення. Ця теорія особливо виділяє роль ЗМІ у формуванні громадської думки. Так, на першому етапі аналізу розглядаються політичні особливості комунікативних систем, на другому – їхні функціональні прояви в залежності від типології політичних умов, на третьому – результати використання тих чи інших форм, структур, інформаційних процесів.

У 18-19 ст. Е.Берк, Ж.де Местр, Л.Г.А.Бональд засудили руйнування громадських об’єднань (груп і корпорацій), адже, на їхнє переконання, це перетворює суспільство в масу ізольованих індивідів. Одним з піонерів проблематики масового суспільства є Блумер Герберт (1900, Сент-Луїс, США). На його думку, маса – це спонтанно утворене колективне угруповання. Такий підхід підсилив концептуалізацію визначень масової комунікації і створив методологічну передумову теоретичних орієнтацій в дослідженнях масової аудиторії.

Зміст і сенс та суть теорії масового суспільства змінив фашизм (20-30-х рр. ХХ ст.). Тепер у цій теорії посилюється елемент захисту демократичних прав від необмеженого панування владної еліти (К.Манхейм, Е.Ледерер, Х.Арендт).

Після Другої світової війни Мілл, Фромм, Рісман критикують економічне, політичне і соціальне відчуження, конформізм масової людини, поширення стандартизованої культури.

До теорій, заснованих на домінуванні матеріально-економічних критеріїв, крім теорії масового суспільства, можна додати й варіанти теорії, що ґрунтуються на класичному розумінні ролі засобів масової інформації.

«Масовою» називають соціальну структуру, в якій людина нівелюється, стає безликим елементом. У соціально-економічній сфері масове суспільство пов’язане з індустріалізацією та урбанізацією, стандартизацією виробництва і масовим споживанням, у сфері комунікації – з широким поширенням різних засобів масової комунікації. Міллс (Міллс Чарлз Райт: 1916, Уейко, шт. Техас, США – 1962, Нью-Йорк), Фромм (Фромм Еріх: 1900, Франкфурт-на-Майні – 1980, Муральто, Швейцарія), Рісман (Рісман Девід – 1909, Філадельфія) критикують економічне, політичне і соціальне відчуження, централізацію влади і занепад проміжних автономних організацій, конформізм масової людини, поширення стандартизованої культури.

Рісман розглядає три типи характеру, відповідних аналогічним типам суспільного устрою:

1. «традиційно-орієнтований, конформний»[1];
2. «орієнтований внутрішньо»,
3. сформований в індустріальному суспільстві, яке характеризується нерозвиненістю масових комунікацій, де послаблюються традиція, внутрігрупова комунікація, контроль з боку первинних груп.

Фромм розробив учення про соціальні характери як форму зв’язків між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства.

Міллс розкритикував штучну мову Парсонса, яку називав ширмою для приховування злиднів реального змісту.

Американські соціологи Парсонс (Парсонс Толкотт: 1902, Колорадо-Спрінгс – 1979, Мюнхен), Етціоні (Етціоні Амітай Вернер – 1929, Кельн), Белл (Белл Данієль – 1919, Нью-Йорк) не погоджуються з недооцінкою як первинних груп і організацій, так і ціннісних орієнтацій індивідів (у попередніх критиків), через призму яких переломлюється сприйняття засобів масової комунікації.

Парсонс розглядає людську дію як систему самоорганізації з символічними механізмами регуляції (мова, цінності та ін.), нормативними цінностями (залежність індивідуальної дії від загальноприйнятих норм) і яка підпорядковується закону ірраціональності.

Етціоні називає людську дію одним із засобів підвищення «активності» сучасного індустріального суспільства.

Американські соціологи Д.Белл (1919) та Е.Шілс (1911), аналізуючи соціальні та культурні інститути, стверджують, що під впливом масового виробництва і споживання засобів масової комунікації відбувається процес становлення однорідності суспільства.

У комунікативістиці наслідком індустріалізації є масове об’єднання людей, яке здійснюється за допомогою засобів масової комунікації. Таке трактування теорії масового суспільства стало можливим завдяки впливу з боку доктрин «народного капіталізму», «панування загального блага» і особливо «теорії єдиного середнього класу».

Критична теорія являє собою різновид неомарксистського (більшою мірою – немарксистського) підходу до аналізу соціальних процесів у суспільстві. Ця теорія виникла в Франкфуртській школі раннього періоду (1930-ті роки) в Інституті соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні (М.Хоркхаймер, Г.Маркузе і Т.Адорно) .Вона заперечувала ідею К.Маркса про революційні можливості робітничого класу в перетворенні суспільства. Представники критичної теорії, з одного боку, акцентували на маніпулятивних функціях ЗМІ, а з іншого – визнавали їх провідну роль в ідеологізації економічного базису в інтересах панівного класу.

У більш пізній період франкфуртська школа зосередила свою увагу на вивченні масової культури як продукту індустріального і постіндустріального суспільства і культурологічного функціонування масової комунікації. У філософії «критичну теорію суспільства» намагалися поєднувати з почерпнутими в Маркса елементами критичного підходу до буржуазної культури з ідеями гегелівської діалектики і психоаналізу З.Фрейда. На початку 1970-х років через поглиблення протиріч школа розпалася.

Теорія гегемонії масової комунікації (ТГМК)– система положень про панівну роль масової комунікації в суспільстві завдяки їх масовості і можливості впливу на людей як у прямій, так і в опосередкованій, латентній формі.

Основою для розробки ТГМК стало положення критичної теорії про ЗМІ як потужний механізм, здатний стимулювати чи спровокувати зміни в суспільстві. Це, відповідно, вимагає розробки та впровадження корпоративної інформаційної етики, що не допускає монополізму в інформаційному бізнесі. Її представники – французький соціолог-політолог грецького походження Н.Пулантзас і французький філософ Л.Альтюсер. Розглядаються різні форми відображення значимої для суспільства інформації, а також механізми, що забезпечують формування свідомості мас і зміцнення значущих теоретичних постулатів.

Теорія егалітарної[2] масової комунікації виходить з постулату надання рівного доступу всім громадянам права вибору каналу комунікації для отримання будь-якої інформації, яка їх цікавить. Різновидом теорії егалітарної комунікації є модель рівних можливостей, яка передбачає, крім зазначеної можливості доступу до різних каналів комунікації та інформації, можливість висловлювання в ЗМІ та звернення до інших засобів масової комунікації будь-яких нестандартних, спірних і навіть контрарних (протилежних) поглядів.

У 1969 році Ж.Д`Арсі вперше у Франції проголошує необхідність визнання права людини на комунікацію. У радянський період розвитку країни соціологічна школа розробляла теорію масової комунікації як виду соціального спілкування. Комунікацію більшість вчених розглядали як масове спілкування, що виникає на хвилі індустріалізації та урбанізації. Масова комунікація трактується як спілкування індивідів в межах великих соціально-економічних систем (великого міста, країни). Теорії масової комунікації базувалися на положенні, згідно з яким масова комунікація реалізується тоді, «коли люди володіють вираженою спільністю соціальних почуттів і загальним соціальним досвідом». Надзвичайно велику увагу приділяли ідеологічній пропаганді як інструменту комунікації зверху вниз.

Соціальний аспект масової комунікації активно досліджував Борис Андрійович Грушин. Натомість Борис Максимович Фірсов, радянський та російський соціолог, почесний ректор Європейського університету в Санкт-Петербурзі, досліджував телекомунікації.

Структурно-функціональні напрями в соціології перетворюються на струнку теорію завдяки американським соціологам Толкотту Парсонсу і Робертові Мертону. Р.Мертон – один із засновників школи структурно-функціонального аналізу – вважає, що всі дії в суспільстві обумовлені його потребами. Ідеологічні чинники при цьому не розглядаються, а ЗМІ представлені як самоорганізована і самоконтрольована підсистема, яка функціонує в межах встановлених політичних рамок. За Парсонсом, кожна соціальна система має передумови адаптації, досягнення мети, інтеграції, відтворення і збереження структури. Англійський філософ і соціолог, один з родоначальників еволюціонізму Герберт Спенсер (нар. 1820 р.) вважав, що кожна частина структури може існувати тільки в рамках цілісності. Суспільство, з погляду структурних функціоналістів, складається з безлічі індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодій і відносин. Індивідуальні зв’язку, дії і відносини в цілісній системі утворюють нову, системну якість.

У комунікативістиці структура і функції масової комунікації розглядаються з позицій системного підходу. Відповідно до цієї концепції виділяються три основні функції комунікативного процесу в суспільстві:

1) контроль за навколишнім середовищем і попередження суспільства про можливі руйнування в екологічній системі;

2) підтримання взаємозв’язків суспільства і природи;

3) збереження і передача наступним поколінням соціально-культурної спадщини.

Структуралістські ідеї та методи в комунікативістиці засновані на порівняльному аналізі механізмів передачі і засвоєння інформації в природних, громадських та автоматизованих технічних системах. В останніх культурологічних дослідженнях структурний функціоналізм трактується як метод, котрий розкриває багатозначність текстів, їх знакових виражень і структур.

Деконструкціоналізм – авангардистський напрямок в комунікативістиці. Деякі дослідники називають постструктуралізмом, оскільки теоретичні концепції побудовані на трансформованій методологічній основі структуралізму. Деконструкціоналісти заперечують авторські права на літературні та інші художні твори, обґрунтовуючи свою позицію тим, що авторське право обмежує творчий процес. Вони підтримують ідею вседозволеності і вільної реінтерпретації, апелюють до принципів алогізму, абсолютизації спонтанності та непередбачуваності експериментів.

Засновник нового наукового напряму (соціономіка), автор теорій ноосоцієтальної системи, маркетингової та віртуальної комунікації Фелікс Ізосимович Шарков[3] розробляє сучасний соціокультурний підхід до розуміння масової комунікації та ролі ЗМІ з позицій інтересу до людської особистості, її духовних і соціальних потреб і загальної тенденції до гуманітаризації наук. Соціономіка (від лат. societas – суспільство і грец. nomos – правило, закон) (авт.) – науковий напрям у соціології, предметом якої є вивчення системи законів, теорій, категорій, методів, методик з метою створення єдиної теоретико-методологічної основи для всіх гуманітарних наук та їх практичного використання в формуванні та розвитку соціальної сфери та задоволенні соціальних потреб людей. Соціономіка покликана не тільки виокремлювати загальне з гуманітарних наук, цементувати і трансформувати її в нову науку, але й виконувати комунікативну функцію. Таким чином, соціономіка в перспективі може перетворитись на інтегральну гуманітарну науку.

Автори концепції вільного потоку інформації, що є прихильниками Нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку, закликали ставитися до інформації як до соціального блага і продукту культури, а не як до предмету матеріального споживання і торгівлі. Перш ніж почати вивчення впливу інформації на різні соціальні групи необхідно провести аналіз становища, яке та чи інша група займає в культурній сфері суспільства.

Культурологічна сфера знайшла найбільш послідовне відображення в роботах німецького філософа і соціолога, представника Франкфуртської школи Теодора Адорно (1903-1969). Спеціалізуючись у теорії різних видів мистецтв, Адорно показав негативний вплив на особистість розповсюдження стереотипів масової культури за допомогою масової комунікації. Він намагався заміряти мобільність типів особистості під впливом стереотипів телевізійних передач.

Бірмінгемська школа має протилежний погляд на роль масової культури в суспільстві. Один із найбільш авторитетних представників цієї школи Стюарт Холл[4] зробив спробу ретельніше дослідити роль ЗМІ в процесі взаємодії масової культури і різних соціальних структур, що виражають субкультури молоді, робітників, етнічних меншин та ін. При цьому акцентовано на позитивній, інтегруючій ролі масової культури.

Методологічний колективізм – концепція, яка розкриває основні тенденції в розвитку культури шляхом аналізу її текстових моделей, а не діячів, представників культури і мистецтва.

Культурологічну теорію комунікації представляють канадський соціолог і публіцист Герберт Маршал Мак-Люен (1911-1980)[5] і французький соціолог Абрагам Моль[6]. Мак-Люен стверджував, що засоби масової комунікації формують характер суспільства, а «масова культура» долучає до духовних цінностей. У «глобальному селі» з допомогою електронної комунікації організується вільне спілкування людей. Системи культури, які розвивалися історично, Мак-Люен поділяв на усну, письмову, і аудіовізуальну. Головним для вирішення завдання успішної взаємодії людей він вважав вивчення комунікативних засобів. Він також стверджував, що при читанні книги люди думають лінійно-послідовно, а при читанні електронної інформації «мозаїчно», через інтервали. Ця звичка вкорінюється також при читанні книг, коли вони проглядаються «по діагоналі» для того, щоб виловити, що цікавить.

«Мозаїчність» культури, яка формується за допомогою ЗМІ, докладно вивчав А.Моль. Таким чином, культурологічна теорія Мак-Люена і А. Моля розглядає масові комунікації і створювані ними культури як новий етап соціального спілкування.

Культурологічний напрям в комунікативістиці покликаний вивчати комплекс різних явищ у глобальному інформаційному просторі для підтримки культурно-просвітницьких функцій мовних засобів комунікації, підвищення їх ролі в збереженні мовних та літературних цінностей в різноманітті національних культур.

Концепція культурного плюралізму обгрунтовує необхідність збереження безлічі етнічних культур на противагу культурному колоніалізму. Культурологи деструкціоналістської орієнтації дотримуються «теорії нонкомунікації»[7]. Вони не тільки песимістично оцінюють комунікативні можливості сучасних ЗМІ, а й звинувачують сучасні ЗМІ за занурення аудиторії в міражні або нереальні стани, перетворення її в інертну безвольну масу, на об’єкт маніпуляції, за відмову її від волевиявлень і оновлень в комунікативних процесах.

Теорія «інформаційного суспільства». Термін застосовується для позначення особливого виду суспільної формації пізніх різновидів постіндустріального суспільства, нового етапу розвитку людської цивілізації. Найбільш яскравими представниками цього напряму є А.Турен, П.Сервант-Шрайбер, М.Понятовський та ін. (Франція), М.Хоркхаймер, Ю.Габермас, Н.Луман та ін. (Німеччина), М.Мак-Люен, Д.Белл. Е.Тоффлер та ін. (США), Д.Масунда (Японія) та ін. Основна умова формування інформаційного суспільства –високотехнологічні інформаційні мережі глобальних масштабів. Інформація розглядається як специфічний товар, основна соціальна цінність суспільства. Основою теорії інформаційного суспільства є концепція постіндустріального суспільства, яку розробив американський соціолог Д.Белл. Найбільшого розголосу і розвитку ця доктрина набула в період комп’ютерного буму 1970-1980 років.

Американський культуролог Елвін Тоффлер у книзі «Третя хвиля» зробив заяву про те, що світ вступає в нову, третю стадію цивілізації, долю якої вирішуватимуть інформаційні демасовані засоби зв’язку, що базуватимуться на комп’ютерних системах, які з’єднуватимуть приватні будинки з усіма зацікавленими суб’єктами комунікацій. Інформація перетворюється на найдорожчий товар, кардинально змінюються й самі засоби комунікації, а ЗМІ стають стимулом споживання інформації, її переоцінки, впливають на розвиток комунікативних технологій…

Ефективність обміну інформацією та всього процесу комунікації багато в чому залежить від пізнаваності суб’єктами комунікації предмета обговорення (обміну інформації) та комунікативної компетентності. Це стосується насамперед комунікацій, які здійснюють обмін науковою інформацією, тобто наукових комунікацій. Можливості пізнання одного і того ж об’єкта з приводу одного і того ж предмета для різних сторін наукової комунікації неоднакові. Пізнання існує в межах пізнавальної діяльності індивідів.

У процесі пізнання індивіди використовують систему знань, об’єктивно вироблену попередніми поколіннями. Причому в процесі освоєння знань упізнаваність на чуттєвому, розумовому, емпіричному і теоретичному рівнях між різними учасниками комунікації спілкування може істотно різнитися. Одні краще сприймають знання, інформацію, отриману за допомогою сприйняття, уявлення, а інші – більше довіряють текстовій інформації або відомостям, переданими ззовні з допомогою соціально-культурного змісту. Будь-які учасники комунікації так чи інакше змушені робити певні припущення, які дозволяють трактувати результат пізнання як знання, що виражає реальний, справжній стан речей.

Емпіризм (досвід) в поєднанні з певними припущеннями про реальність та її властивості дає можливість припустити, що отримана й усвідомлена інформація про пізнаваний об’єкт – не є результатом психічного переживання суб’єкта, а радше відображенням певних об’єктивно існуючих сутностей. Теорія комунікативної компетентності базується на основі когнітивних (пізнавальних) аспектів компетентності російських учених (Ф.І.Шарков, Ю.М.Ємельянов, Ю.М.Жуков, Н.Ю.Хрящева), які називають такі критерії оцінки комунікативної компетентності: орієнтованість, психологічні знання, перцептивні (perceptio – представлення, сприйняття, від percipio – відчуваю, сприймаю) здібності.

Психолог О.О.Бодальов диференціаціює компетентність у «відображенні», у «зверненні» і у «відношенні», що відповідає пізнавальній, поведінковій та емоційній сферам. Психологи В.Г.Зазикін, А.П.Чернишов вважають, що науково-професійні якості менеджера «припускають наявність у нього спеціальної освіти, широкої і спеціальної ерудиції, постійне підвищення ним своєї науково-професійної підготовки. Беручи за основу це визначення менеджера, І.І.Серьогіна додає, що «останній є не лише носієм статусу посадової особи, наділеного певними правилами і повноваженнями (компетенцією), а й володіє необхідною ерудицією, широким колом професійних знань, навичок і вмінь, до числа яких неодмінно належить вміння спілкуватися з людьми. В цьому останньому випадку йдеться про важливий аспект компетентності менеджера.

Уміння спілкуватися – основна складова комунікативної компетентності, що дозволяє встановлювати й підтримувати необхідні контакти з людьми, сигналізує про готовність особистості до спілкування в сенсі розвитку та формування відповідних цінностей, установок і адекватних умінь. Ефективність обміну інформацією, що стимулює ті чи інші дії, залежить від комунікативної компетентності. Причому ключовий механізм соціальної взаємодії людей виявляє себе на всіх рівнях соціокультурної організації суспільства. «Таким чином, складовими комунікативної компетентності слід, щонайменше, вважати:

по-перше, вміння вступати в комунікацію з іншими людьми (комунікабельність), постійно підтримуючи з ними потрібні контакти,

а по-друге, володіння та вміння оперувати цією смисловою інформацією, яка характеризує як загальну, так і професійну ерудицію управлінця, незалежно від сфери його діяльності».

Сутність і природа пізнання мають соціальний характер і пізнаються в предметно-практичній діяльності, а людина, включена в соціальне життя, використовує суспільно вироблені форми пізнавальної діяльності. Навіть отримані емпіричні дані є результатом використання теоретичних положень для опису змісту досвіду. Водночас досвід – це результатм активної практичної, чуттєво-предметної діяльності.

Усе це, ґрунтуючись на суспільній практиці, вимагає давати цілісне систематичне знання про закономірності дійсності, що базуються на чисельних первинних припущеннях, постулатах, аксіомах. Одним із таких припущень, що дозволяють привести до спільного знаменника всі сторони науково-комунікативного процесу, є так звана теорія мінімального пізнання.

Теорія мінімального пізнання – розділ теорії пізнання, що застосовують для визначення порогу упізнаваності досліджуваного явища, яке є об’єктом взаємних інтересів усіх суб’єктів комунікативного процесу. Ця теорія вивчає можливості визначення мінімального порогу пізнання, за межами якого вже неможливо зробити висновок про те, що отриманий результат відповідає дійсному станові справ. Звідси випливає, що під час наукового комунікативного процесу сторони припускають, що абсолютно достовірного знання не існує, а суб’єкти комунікації вибирають вихідний пункт, який дозволяє оцінити ці знання за ступенем цінності їх для суб’єктів комунікації. Вибір шляхів взаємного розуміння за умови збереження мінімального порогу пізнаваності – це вибір методів пізнання, які можуть застосувати всі сторони процесу обміну інформацією. Принцип збігу передумов пізнання включає в себе ідентичність припущень про реальність та її властивості (онтологізм) і пізнання об’єкта (гносеологізм). Якщо припустити, що комуніканти володіють необхідним мінімальним пізнанням, то адекватність гносеологічної інтерпретації принципів пізнання в поєднанні з онтологічним змістом теоретичних понять дозволяє зробити комунікативний процес науково обгрунтованим, а результат наукових комунікацій – об’єктивним.

Питання на самоконтроль

1.Чому теорія комунікації є міждисциплінарною галуззю знань?

2. Чи можна назвати комунікаційною революцією: винахід писемності; виготовлення друкованого верстата; впровадження електронних мас-медіа?

3. Розкрийте поняття «спілкування», «комунікація», «соціальна комунікація», «мовна діяльність».

4. Які базові складові соціальної комунікації?

5. Що більшою мірою становить основу комунікації: мова, конструкція, система, мовні сигнали?

6. Які теорії комунікації та інформації найбільше вплинули на формування сучасної теорії комунікації?

Основна література

Дридзе Т. М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации: Проблемы семиопсихосоциологии. М., 1984.

Дридзе Т. М. Язык и социальная психология. М., 1980.

Кузьмин В.П. Системный подход в современном научном познании Вопросы философии. 1980. .№1, Леонтьев А.А. Основы теории речевой деятельности. М., 1974.

Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. М.: Рефл-бук, К.:. Ваклер, 2001. - 656 с.

Роджерс Э., Агарвала-Роджерс Р. Коммуникации в организациях. М.: Экономика, 1980. - 176 с.

Скотт М. Катлип, Аллен Х. Сентер, Глен М. Брум. Паблик рилейшнз. Теория и практика. М., 2000. - 624 с.

Сорокин Ю.А., Тарасов Е.Ф., Шахнарович Л.М. Теоретические и прикладные проблемы речевого общения. М., 1979.

Конецкая В. П. Социология коммуникации. М. 1997.

Терин В. П. Массовая коммуникация. Исследования опыта Запада. М., 1999. - 224 с.

Швейцер А.Д. Современная социолингвистика. Теория, проблемы, методы. М., 1976.

Шишкина М. А. Паблик рилейшнз в системе социального управления. СПб, 1999. _ С. 189-260.

Додаткова література

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1979. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. М., 1960. М., Прогресс, 1989.

Дридзе Т. М. Социальная коммуникация как текстовая деятельность в семиосоциопсихологии. // Общественные науки и современность. !996. - № 3.

Землянова Л.М. Современная американская коммуникативистика. М., Изд-во Московского университета, 1999.

Землянова Л. М. Зарубежная коммуникативистика в преддверии информационного общества. Толковый словарь терминов и концепций. М.: Издательство Московского университета. 1999.

Котов Р.Г. Деловое общение и я зык //Лингвистическая прагматика и общение с ЭВМ. М.,1989.

Леонтьев А.А. Объект и предмет психолингвистики и ее отношение к другим наукам о речевой деятельности // Теория речевой деятельности. М., 1968.

Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М., 1965.

Краткий словарь по социологии /Под ред. Д. М. Гвишиани, Н.И. Лапина./ Сост. Э.М.Коржева. Н. Ф. Наумова. М.: Политиздат, 1988.

Мир психологии. Научно-методический журнал. № 2, 2000. С. 9-102.

Терин В. П. Массовая коммуникация. М., 2000.

Саймон Г., Смитбург У., Томпсон В. Менеджмент в организациях. М., 1995.

Современная западная социология. Словарь. М., 1990.

Спивак В. А. Корпоративная культура. СПб: Питер, 2001. - 352 с.

Щербо Л.В. Языковая система и речевая деятельность. Л., 1974.

Энциклопедический словарь юного филолога. М.: Педагогика, 1984.